У пам'ять про Романа Ратушного
In memory of Roman Ratushnyi

Надвечір 30 листопада 2013 року, коли Революція гідності перебувала в самому зародку, ми з друзями були на Майдані. Я пам’ятаю момент, коли до протестувальників під’їхали автобуси з «беркутами», які загрозливо вишикувались перед людьми, перегородивши дорогу. Тоді ми були значно наївнішими і якось не сильно вірили в те, що маленький мирний мітинг будуть розганяти силою. Зрештою, в той момент «Беркут» поїхав, вочевидь, отримавши наказ чекати до ночі. Зараз мені трохи соромно, що я не лишився на ніч і не пережив безпосередньо першу атаку силовиків — ключовий момент в сучасній історії України, що змінив її хід.

Цей спогад про власну наївність і сором за нерішучість наздогнав мене влітку цього року за незвичних обставин. 18 червня на Майдані прощалися з Романом Ратушним. Це вперше, коли мені довелося ставати на коліно перед труною, покладати на неї квіти та торкатись її, схиляючи голову. Довелося почути, як дрижить від вдавлених сліз голос Романового батька: «Я хочу подякувати тобі, сину. За все, що ти встиг зробити за такий короткий час… Ти, можливо, не збудував будинок, але ти виплекав громаду. Не посадив дерево, але відбив парк. Не дав життя власним дітям, але не лишився без нащадків».

Роман Ратушний загинув у бою під Ізюмом Харківської області. 8 червня 2022 року його підрозділ потрапив у ворожу засідку. Він був трохи молодшим за мене, але встиг зробити незрівнянно більше корисного. Боротьба за Протасів Яр, протести проти нечесного суду над Стерненком, виступи проти поліцейського свавілля й Авакова — багато киян і киянок пам’ятають Романа як сміливу та принципову людину, у якої було велике майбутнє. Ми не були знайомі в часи Майдану (і загалом бачились лише одного разу), але в ту переламну ніч він лишився там. На питання, чи зробив би він так ще раз, якби знав, чим усе завершиться, Роман казав: «Для мене це було взагалі не дарма. Тому що я бачу величезну кількість позитивних змін у цій країні, які відбулися тільки завдяки Майдану… Зараз я відчуваю себе набагато вільнішою людиною. Я в принципі відчуваю себе повністю вільною людиною в цій країні. І цю країну я відчуваю своєю, тому що я розумію, що, в разі чого, ця країна мене не кине і у мене є можливість достукатися до цієї країни».

У суботу, 5 листопада, я понесу квіти до могили Романа Ратушного. Пройду його шляхом — від того самого місця на Майдані, де він сказав ті доленосні слова, до Байкового кладовища, де він лежить зараз. Але шлях Романа не закінчується тут. Він продовжується в нас усіх. Тих, хто живе завдяки таким, як він.

Я хочу, щоб цей мій жест вкарбувався вам у пам’ять. Хочу, щоб смерть Роми говорила до вас. Щоб вона спонукала вас так, як спонукає мене: не закривати очі на несправедливість, не дозволяти владі сваволі, не віддавати своїх прав, не поступатися своєю свободою. Та врешті-решт — достукатися до цієї країни, яку ми неодмінно відстоїмо.

On the evening of November 30th, 2013, in the very early days of the Revolution of Dignity, my friends and I were on the Maidan. I remember the moment when buses with the Berkut special forces approached the protesters and the riot police lined up menacingly in front of the people, blocking the road. Back then we were much more naive and somehow didn’t really believe that a small peaceful rally would be dispersed by force. Howeverl, at that moment Berkut left, apparently having received an order to wait until night. Now I am a little ashamed that I did not stay the night and directly experience this first attack by the security forces — a key moment in the modern history of Ukraine which changed its course.

This memory of my own naivety and the shame I felt for being indecisive caught up with me this summer under unusual circumstances. On June 18th, we said goodbye to Roman Ratushnyi on the Maidan. This is the first time I had knelt in front of a coffin, putting flowers on it and touching it, bowing my head. I had to hear the voice of Roman’s father, trembling with suppressed tears: ‘I want to thank you, son. For all that you have managed to do in such a short time... You may not have built a house, but you have nurtured a community. Have not planted a tree, but won back a park. Have not given life to your own children, but were not left without descendants’.

Roman Ratushnyi died in the battle near Izium in the Kharkiv region. On June 8th, 2022, his unit was ambushed by the enemy. He was a little younger than me but managed to do incomparably more useful things. The fight against illegal construction in the Protasiv Yar historic neighbourhood; protests against the unfair trial of activist Serhii Sternenko; rallies against abuses of power by the police and the then-Minister of Internal Affairs Arsen Avakov — many Kyivans remember Roman as a brave and principled person who had a great future. We did not know each other in the days of the Euromaidan (we saw each other only once), but on that fateful night, he stayed there. When asked if he would have done it again if he knew how everything would end, Roman said: ‘For me, it was not at all in vain. Because I see a huge number of positive changes in this country, which happened only thanks to the Maidan... Now I feel like a much freer person. In fact, I feel like a completely free person in this country. And I feel this country is my own because I understand that if something happens, this country will not abandon me and I am able to make myself heard here’.

On Saturday, November 5, I will carry flowers to the grave of Roman Ratushnyi. I will follow his path — from the very place on the Maidan where he said those fateful words to the Baikove cemetery where he lies now. But Roman’s path does not end here. It continues in all of us, those who live thanks to people like him. I want this gesture of mine to be engraved in your memory. I want Roman’s death to speak to you. So that it motivates you as it motivates me: not to turn a blind eye to injustice, not to allow the authorities to abuse power, not to give up your rights, not to compromise your freedom. But in the end — to make ourselves heard in this country which we will certainly win back.

ПРО ХУДОЖНИКА
ABOUT THE ARTIST

Іван Скорина – електронний музикант із Києва. Музика Івана первинно зумовлена інтересом до постклабу, індастріалу, нойзу та інших форм експериментування в сучасній музиці останніх десятиліть. Дебютний концептуальний мініальбом Скорини «damage» вийшов на чеському лейблі Gin&Platonic у 2019 році.

Ivan Skoryna is an electronic musician from Kyiv, Ukraine. Ivan’s music is primarily driven by an interest in post-club, industrial, noise, and other forms of experimentation in modern music of recent decades. Skoryna’s debut conceptual EP «damage» is released via the Czech label Gin&Platonic in 2019.