Час копати
Digging Day

Мій скромний досвід війни пов’язаний із рідним районом у Києві, де я народився. Це місце дитинства та шкільної юності, маминої квартири, що може прихистити мене в будь-який момент. Так сталося під час пандемії коронавірусу, так сталося на початку повномасштабної війни. Особисте місце повернення та турботи.

Цей район сповнений настільки різноманітних спогадів, що іноді я дивуюся, як вони поєднуються таким банальним чинником, як фізичне існування поруч. Тут – моє улюблене дерево, неподалік – будинок першої любові, далі – двір, в якому кілька років поспіль знімали жахливий детективний серіал, а через дорогу – шовковиця, що підгодовує сусідських дітей влітку. Тут – мій дитсадок і три школи, парк, який я пам’ятаю ще не забудованим, баскетбольне поле, де ми з дворовими друзями протирали кросівки, під’їзд шкільного товариша, де ми колись знайшли кота, який досі живе у мене. Здається, ніби усі ці фрагменти мого життя буквально закопані в землю в різних місцях.

Ще сильніше це відчуття розладнання спогадів проступило навесні, коли Київ був напівоточений російськими військами. Хто знав, що я побуваю у кількох квартирах, куди доставлятиму продукти, потраплю у гараж фелоу-волонтерів і запам’ятаю усі смітники зі склотарою на районі (для коктейлів Молотова, звісно)? Хто знав, що прямо на місці, де я вперше слухав The Cure та ходив босим по снігу (в різні роки), доведеться копати траншею?

Ніхто не знав, але війна мобілізувала нас майже миттєво. Щойно минули перша паніка та розгубленість, я доєднався до волонтерської групи, яка допомагала теробороні. Наразі Київська область повністю деокупована, я більше не займаюсь волонтерством, а підрозділ, якому ми допомагали, направили в інший регіон. Але та практика – копання траншей – лишається зі мною як свіжий спогад. Тепер я хочу на один день повернутися до неї.

У п’ятницю, 16-го вересня, я знову копаю траншею, на тому ж місці, що й навесні. Попри відступ російських військ, я все одно збережу геолокацію в таємниці. До того ж, ця траншея першопочатково була задумана як фіктивна споруда для відвернення уваги від основної позиції тероборони.

Я копаю фіктивний окоп і думаю про тих, хто копає справжні. Де вони? Чи звикли вони до військового життя? Чи втомились? Скільки окопів вони уже викопали? Як часто вони беруть до рук лопату, щоби так буквально піклуватися про землю, яку ми захищаємо?

My humble experience of the war is connected to my native district in Kyiv, where I was born. This is the place of my childhood and schooling and of my mother's apartment, a place that can shelter me at any moment. This is how it was during the coronavirus pandemic and how it has been at the beginning of a full-scale war; a safe and caring place to return to.

My native district is full of so many different memories that sometimes I am surprised by how they connect through such banal factors as their physical existence in proximity to one another. Here is my favorite tree; nearby is the house of my first love; further on is the yard in which a terrible detective series was filmed for several years in a row; and across the street is a mulberry tree that feeds the neighbor's children in the summer. Here is my kindergarten and three schools; a park that I still remember as undeveloped; a basketball court where my friends and I used to make holes in our sneakers; a school friend's house, where we once found a cat that still lives with me. It seems as if all these fragments of my life are literally buried in the ground.

This sense of disorientation relating to memories was even stronger in the spring when Kyiv was half surrounded by Russian troops. Who knew that I would find myself visiting several apartments to deliver groceries, visiting a fellow volunteer's garage, and remembering all the glass trash cans in the neighborhood (for making Molotov cocktails, of course)? Who knew that a trench would have to be dug right on the spot where I first listened to The Cure and walked barefoot in the snow (in different years)?

The war mobilized us almost instantly. As soon as the initial panic and confusion passed, I joined a group of volunteers that was helping the territorial defense forces. Currently, the Kyiv region is completely unoccupied, I am no longer involved in volunteering, and the unit we helped with was sent to another region. But that practice of digging trenches remains with me as a fresh memory. Now I want to return to it for one day.

On Friday, September 16th, I will dig the trench again, in the same place as I dug in the spring. Despite the retreat of Russian troops, I will still keep its geolocation a secret. Besides, this particular trench was originally conceived as a decoy structure to divert attention from the real position of the territorial defense forces.

I will dig the fake trench and think of those who are digging real ones. Where are they now? How did they get used to military life? Are they tired? How many trenches have they dug by now? How often do they pick up a shovel to care for the land we are protecting in such a literal way?

ПРО ХУДОЖНИКА
ABOUT THE ARTIST

Іван Скорина – електронний музикант із Києва. Музика Івана первинно зумовлена інтересом до постклабу, індастріалу, нойзу та інших форм експериментування в сучасній музиці останніх десятиліть. Дебютний концептуальний мініальбом Скорини «damage» вийшов на чеському лейблі Gin&Platonic у 2019 році.

Ivan Skoryna is an electronic musician from Kyiv, Ukraine. Ivan’s music is primarily driven by an interest in post-club, industrial, noise, and other forms of experimentation in modern music of recent decades. Skoryna’s debut conceptual EP «damage» is released via the Czech label Gin&Platonic in 2019.